Сухомлинський В. О. Як любити дітей/ В.О.Сухомлинський//Радянська школа. - 1967. - №7. - C.68-74.

Інколи ще можна почути в учительському середовищі дискусію: чи обов'язково, щоб кожен педагог любив дітей? «А якщо я їх не люблю? - хизувався своєю оригінальністю один учитель.- Якщо від їхнього галасу в мене головний біль? Якщо я тільки й зазнаю світлих хвилин, коли не чую їх і не бачу? Що ж, накажете залишити школу і перекваліфіковуватись?»

Відповідь цьому оригіналові може бути тільки одна: так, треба залишити школу і здобути іншу спеціальність. Або ж виховати в собі любов до дитини - третього не дано.

Бо любов до дитини в нашій спеціальності - це плоть і кров вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини. Педагог без любові до дитини - це все одно, що співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору.

Не можна пізнати дитину, не люблячи її. Всі видатні педагоги минулого стали світочами педагогічної культури, людяності передусім саме тому, що вони любили дітей. Ян Амос Коменський, Песталоцці, Ушинський, Дістервег, Жан-Жак Руссо, Лев Толстой, Крупська, Шацький, Макаренко, Януш Корчак - ці імена завжди сяятимуть нам, як вічне горіння мудрої людської любові. «Якщо вчитель має тільки любов до свого діла, він буде хороший учитель,- писав Л. Толстой.- Якщо вчитель має тільки любов до учня, як батько, мати, він буде кращий від того вчителя, який прочитав усі книги, але не має любові ні до діла, ні до учнів. Якщо вчитель поєднує в собі любов до діла й до учнів, він - досконалий учитель».

Мова йде не про інстинктивну любов, не облагороджену життєвою мудрістю, що приносить інколи дитині велику біду. Мова йде про мудру людську любов, одухотворену глибоким знанням людського, розумінням усіх слабких і сильних сторін особистості - любов, що застерігає від нерозсудливих вчинків і надихає на вчинки чес­ні, благородні. Любов, що вчить жити,- така любов нелегка, вона вимагає напруження всіх сил душі, постійної віддачі їх.

Разом з тим любов до дітей дає вихователю наснагу, є для нього джерелом, з якого він постійно черпає нові сили.

Я не можу собі уявити, щоб дитина колись набридла мені, щоб я перестав любити її. Це неможливо, бо неможливо до кінця пізнати людське в дитині й сказати: все. В тобі немає більше нічого, що було б невідоме мені. Холодок, взаємна неприязнь, а потім і відраза (а буває - й ненависть; на жаль, у нашому найгуманнішому в світі місці - в школі, і таке буває) настають тоді, коли вчитель вважає, що він уже знає дитину, як свої п'ять пальців. Уявіть собі, що людина з зав'язаними очима береться серед багатьох квіток троянди визначити найяскравішу, найприємнішу для людського ока - що може сказати такий мудрець? Ось таким мудрецем здається мені й педагог, який вважає, ніби він уже знає дитину до кінця. Та на це й життя не вистачить! Коли за рік до початку навчання до школи приходять шестирічні малюки й стають моїми вихованцями, мене вражає неоднаковість дитячого сприймання світу. Вдивляюсь в чорні, сині, блакитні, сірі очі, і здається, що кожна дитина відкрила зараз своє маленьке віконце в світ і дивиться, зачудована, на небо і землю, сонце і місяць, квітку і пташку. І кожне віконце - неповторне, своєрідне. Один сприймає світ через музику природи - вслухається в спів пташок і гудіння джмеля, в шепіт трави і шелестіння листя. Перед другим світ відкривається у барвах і відтінках. Один бачить явище як єдине ціле, а інший вдивляється у деталі. Ось ми пішли до лісу. Одну дитину захоплює вся велична картина життя, цвітіння, а інших - вражає якась маленька стеблинка; одна зачудована багатоголосим співом птаства, а друга - не може відірвати очей від мурашки, що тягне вантаж у кілька разів важчий за неї саму.

Чим більше пізнаєш оці тонкощі дитячого світосприймання, тим більше любиш кожну дитину. Якби я не пізнавав всієї цієї багатогранності людського в дитині, якби кожен день не відкривав переді мною щось нове в кожній дитині, всі діти здавалися б мені схожими одне на одного - я не бачив би дитини. А той, хто не бачить дитини, не може й полюбити її.

Любов учителя до дітей народжується в горінні, в боротьбі за людину, нерід­ко - в муках. Було б наївним уявляти собі справу так, що всі дітки, які приходять до школи,- це красиві троянди; і вчителеві не залишається нічого, як тільки милуватись ними. Є троянди, а є й чортополох. Скільки приносять з собою діти потворного, скільки буває такого, коли серце дитяче - як гнійник, як болячка, коріння якої сягають в глибінь тих днів, коли перед дитиною тільки відкрилось віконце в світ. Буває, що дивляться на тебе не чисті, чесні, відверті, а нахабні, лицемірні очі. Хіба можна це все любити? Я люблю дитину не такою, якою вона є, а такою, якою вона мусить бути. І коли вдається очистити серце дитяче від гнійника й болячок, коли в очах дитини сяє одухотвореність красою, а не блукає лицемірна посмішка, я люблю цю справжню людину, бо в ній - часточка моєї душі.

Мабуть, найстрашніше з усього того потворного, що доводиться інколи зустрічати в дитячій душі,- це дитячий цинізм. Він є породженням тих сімейних обставин, де принижується людина. Ніколи не забуду семирічного Станіслава К. Важко повірити, але це справді так: семирічна дитина - цинік. На його очах у сім'ї паплюжилось, спотворювалось, виставлялось на світ у смердючому бруді все, що є світлого й дорогого в людині. Для дитини не було в житті нічого святого. Вона не знала, що таке материнська ласка і що взагалі в світі є сердечність, душевність, чутливість. Хлопчик не уявляв собі, що одна людина може віддавати свої духовні сили в ім'я блага іншої людини. Він бачив у сім'ї зовсім протилежне: все робилося тільки для особистої вигоди.

Тільки відразу, огиду викликало те потворне, що було в душі хлопчика. Але це ж була людина. Вона мусить стати прекрасною! Мистецтво нашої професії полягає в тому, щоб, ненавидячи зло, не переносити цієї ненависті на того, в чиїй душі живе зло.

На мій погляд, переважна більшість конфліктів між учителем і «невиправними», «безнадійними» школярами якраз і полягає в тому, що ненависть до зла вчитель переносить на дитину. Але ж дитина є дитина, і в тому, що зло вгніздилося в її серці, винні дорослі. В моїй педагогічній практиці є правило: яким би страшним не було зло в дитячій душі, треба бачити в цій спотвореній душі перш за все людину, яка жде, щоб їй допомогли - вилікували її від зла. Я звертаюсь не до голосу зла, а до голосу краси людської, яка в дитині обов'язково є, яку не заглушити нічим.

Ось і з Станіславом К. так було... Я намагався говорити з ним таким тоном, з такою внутрішньою настановою своєї душі, щоб хлопець відчув у собі людину, щоб став поважати перш за все самого себе. Це найчудесніша жива вода, від якої гояться найстрашніші гнійники й болячки. Адже за самою природою своєю дитячий цинізм - це повна втрата поваги до самого себе. Звертаючись до Станіслава К., я намагався забути - і мені вдається досягти цього величезним напруженням духовних сил,- що в його душі панує зло. І як тільки мені вдалося забути про це, хлопчик вперше в житті відчув, що в цю хвилю звертається людина до людини. Ми розглядаємо квітки на маленькій вишеньці, що зацвіла в теплиці напередодні нового року. Захоплення красою - ось що допомагає мені забути про те, що переді мною хлопчик, в душі якого міцно вгніздилося зло. Я бачу перед собою людину, з якою мені хочеться поділитися своєю радістю. І у хлопчика зникає настороженість - він забуває, що його вихо­вують...

Дивні почуття переживає в ці хвилини Станіслав. Це і сум'яття, і розгубленість, і щире захоплення красою. Я бачу перед собою дитину: вона постає переді мною такою, якою я любитиму її. До повного вилікування від зла, звичайно, ще далеко. Терпляче, поступово шукаю все нові й нові доріжки до серця дитини. Ці доріжки є передусім нашими спільними духовними інтересами - ми захоплюємось квітками, ми живемо в світі гри барв, нас одухотворює краса життя; потім до цього захоплення додається ще й інтерес до книги. Ми читаємо цікаві твори про людину, про її радощі й горе, про вірність і відданість людини людині. Поступово, як велика таємниця життя, як дивний світ справді людського, перед хлопчиком відкриваються благородні людські почуття: ласка, сердечність, доброта. Спочатку ці почуття дитина пізнає в інших людях, потім вони пробуджуються і в ній самій. Так Станіслав почав жити по-новому, пізнавати людину серцем.

Минають місяці, минає рік, другий, третій рік шкільного життя. Хлопчик переживає ласку і сердечність, доброту і співчуття. Безслідно зникає цинізм. Я з кожним роком все більше прив'язуюсь до хлопчика. Я ні слова не говорив з ним про те, що бачив і бачить він у сім'ї. Я говорив з ним просто, як людина з людиною, і з того часу, як людина в ньому прокинулась, усе добре, що ожило в дитячому серці, стало моїм союзником, помічником у вихованні.

Діти за самою природою своєю - оптимісти. Для них характерне світле, сонячне, життєрадісне світосприймання. Любити дітей - це значить любити дитинство, а для дитинства оптимізм - те ж саме, що гра барв для веселки: немає оптимізму - немає й дитинства.

Та тут ми й зустрічаємося часто з великою бідою шкільного життя: вихователь, буває, сам не розуміючи, що коїть, підрубує коріння оптимізму, підрубує методично, безжально. Оптимізм - це ніби чарівне кольорове скло, через яке навколишній світ здається дитині великим чудом. Дитина не просто бачить і розуміє, вона емоціонально оцінює, вона любить, захоплюється, дивується, ненавидить, прагне вступити на захист добра проти зла. Не можна відбирати у дитини цього чарівного скельця. Не можна перетворювати її в холодного, розсудливого резонера. Ось ми прийшли на луг. Передвечірня тиша. Над квітками літають метелики, у блакитному небі співає жайворонок, на плесі скинулась рибка. Діти збуджені, вони бігають від однієї квітки до іншої, ховаються в кущах, перегукуються. Все це - дитячий оптимізм, все це - світ через чарівне скельце. Хай навтішаються діти чудовим видінням світу через чарівне скельце. Хай набігаються і награються. Хай кожне з них здивується і, затамувавши подих, дивиться на те, що її здивувало. Не робіть того, що роблять педагоги, які не люблять дитинства: вони не дають розквітнути оцій дитячій життєрадісності, скоріше поспішають зібрати дітей до гурту, ставлять їх по двоє в рядок, і починається нудний «аналіз»...

В самих дітях, в їх оптимістичному світосприйманні - джерело моєї любові до них. Мені хочеться бути з дітьми. Особливо сильним стає це бажання тоді, коли з якихось своїх, внутрішніх причин я відчуваю спад духовних сил. Знаєш, що спілкування з дітьми надихне бадьорість, поповнить духовні сили, і тому в ці моменти більш, ніж будь-коли, прагнеш бути з дітьми. Але... тут є одна дуже важлива закономірність виховання, про яку треба пам'ятати. І якщо ви забули про неї, то ні ви не любитимете дітей, ні діти не любитимуть вас. Цю закономірність можна сформулювати так: якщо весь час, протягом якого вчитель перебуває разом з своїми вихованцями, вважати одним цілим, то дві третини його мусить становити невимушене, товариське, дружнє спілкування, в якому діти забувають, що вони - вихованці, а вчитель - їхній вихователь. Це спілкування мусить бути пройняте діяльністю, не зв'язаною з навчанням, засвоєнням матеріалу, оцінками, успішністю і т. п. В цьому спілкуванні мусить відходити на задній план та інтелектуальна нерівність, яка є наслідком неоднакових розумових здібностей. Тут, у цьому спілкуванні, всі відчувають себе рівними, тут кожен є перш за все не учнем, а людиною. В такому спілкуванні кожен постає перед вами, вихователем, не таким, яким робить його оцінка, а таким, яким він є, коли розкриваються всі його людські здібності, задатки. Якраз це спілкування й є невичерпним джерелом життєрадісного світосприймання, джерелом тієї радості, яка назавжди залишає відбиток в емоціональній пам'яті вчителя, дякуючи якій дні й години спілкування з дітьми згадуються, як найщасливіший час життя. Було б наївним думати, що знайти таке спілкування з дітьми, в якому вони поважали б учителя, це значить вчителеві опуститися до рівня дітей. Діти розуміють, відчувають інтелектуальну перевагу вчителя, вони прагнуть піднятися до його думки, життєвої мудрості. Але для того, щоб підняти дітей до свого рівня, педагог мусить глибоко розуміти їх духовний світ. А цей світ винятково багатогранний, і його інтелектуальна основа не вичерпується навчанням, оцінками. В чому ж це багатство полягає?

Перш за все в спілкуванні дітей і вчителя з природою. Світ природи - багатюще джерело емоцій, і саме дякуючи безпосередньому впливу на почуття, природа впливає й на розум, вона робить широким, ясним, світлим те віконце, через яке дитина дивиться на світ. Пізнавання краси природи облагороджує серце, дитина стає красивою, ви ніби вперше бачите перед собою дітей, яких ви звикли бачити за інших умов. Протягом десяти років дружби з кожною групою своїх вихованців я відкриваю кілька - інколи сім, інколи вісім - дев'ять чарівних куточків невимовної краси серед природи: в лісі, в полі, на берегах озера, річки, ставка, в густих заростях лугових чагарників, у балках і дібровах. Краса природи цих куточків зачаровує своєю гармонією, вона пробуджує благородні людські переживання в найбайдужішому серці. Я веду дітей у ці куточки в періоди найяскравішого розквіту або такого ж яскравого згасання природи - напровесні, весною, влітку, восени. Ми тут мало говоримо, і коли я що пояснюю, то кожне слово сповнюється тут глибокого смислу. Ми милуємось природою, і те, що в кожного з нас у ці хвилини відкриваються серця назустріч красі, здружує нас, ми ніби вперше бачимо один в одному ті рисочки, яких ми раніш не помічали. Тут у ці хвилини зерна любові дають буйні пагони.

Ми маємо такі затишні куточки серед природи, до яких приходимо, щоб жити тут два, три дні. Це буває не так часто - два-три рази на рік, переважно влітку. Споруджуємо курені, ставимо палатки, готуємо їжу. Кожна година перебування серед природи приносить нам усе нові й нові відкриття. Але найцінніше те, що ми відкриваємо один в одному.

В моїй пам'яті назавжди зберігся Петро С. Він закінчив школу років десять тому і зараз працює інженером. І ось коли я пригадую його, постає картина: теплий літній вечір, заходить сонце, пурпурові барви грають на плесі ставка, ми прийшли в сад Матері, до матері двох синів, що загинули на війні. Петро С, чорноокий п'ятикласник, підійшов до яблуні, зірвав кілька достиглих рожевих яблук, поклав їх на тарілку, стоїть, милується ними. Зараз він понесе яблука матері, але йому хочеться довше переживати цю незабутню хвилину, бо він милується не просто яблуками, а уособленою в них власною працею, він пишається людською красою в самому собі. Ось ця картина на все життя закарбувалася в моїй пам'яті і завжди постає переді мною, як жива, як тільки я чую ім'я Петра С.

Коли я згадую Тамару Ш., що закінчила школу і навчається тепер в університеті, переді мною постає теж яскрава картина одухотвореної праці. З першого класу дівчинка стала кохатися в квітах. На шкільній садибі у неї - свій квітник, свої три кущі троянд. Росяний травневий ранок. Тамара, маленька шестикласниця, прийшла до свого квітника. Вона зрізує квітки троянди обережно, затамовуючи подих, щоб не струсити краплин холодної роси. Це вона готує букет своїй бабусі, сьогодні їй вісімдесят років. Це для неї вона посадила кущ троянди, на якому квітнуть небаченої, дивовижної краси блакитні квітки. Радість сяє в очах дівчинки, і це сяйво назавжди ввійшло в мою душу, я люблю дівчинку саме такою, якою побачив її в той росяний ранок.

А Федько Д. пригадується зажурений, печальний, з сльозами на очах, з виразом розпачу. У шкільному куточку Краси він посадив кущ бузку, дбайливо доглядав його, поливав, дождався квітів. Сьогодні він прийшов у сад, щоб зрізати кілька фіолетових квіток і понести їх своїй мамі, яка лежить у лікарні з новонародженою сестрич­кою... Прийшов і побачив: хтось зламав, знівечив бузок. Ніколи не забуду виразу дитячого страждання. Таким запам'ятався мені Федько на все життя.

Оці спогади, що навік закарбувалися в пам'яті серця, і є тими джерельцями, тими маленькими струмочками, які народжують і живлять велику любов до кожної дитини. Час нашої праці йде швидко, години спілкування з дітьми - скороминущі, але вони не проходять безслідно: вони залишають у нашій пам'яті, в серці хвилюючі спогади. І чим яскравіші вони, чим більше їх закарбувалося в серці, тим сильніше тягне до дітей, тим глибшу радість дає нове спілкування з ними, тим більше неповторного відкриваю я в новому поколінні малюків, що приходять до школи. Чутлива й багато емоціональна сфера вчителя, здатність закарбовувати, зберігати в серці картини спілкування з дітьми - це те, що набувається педагогом, що він може виховати сам у собі на протязі років своєї педагогічної праці.

Мудра любов до дітей - вершина нашої педагогічної культури, культури думки й почуттів. Сердечність, теплота, доброзичливість у ставленні до дитини - те, що можна назвати загальним словом доброта, є наслідком великої, тривалої роботи педагога по самовихованню почуттів.

Творячи багатства своєї емоціональної сфери, учитель оберігає себе від емоціональної стихії - так можна назвати той стан, який оволодіває ним у години невдач і розчарувань. Коли в дитині ви не бачите нічого світлого, радісного, коли спілкування з нею не принесло в вашу емоціональну пам'ять ні одного радісного спогаду, тоді дитина просто роздратовує вас - і тим, що голосно сміється, і тим, що мовчить, і тим, що пустує, і тим, що приходить до вас із скаргами на пустунів... Учитель, якому недоступна радість спілкування з дітьми, не розуміє дитячих почуттів і вчинків. Життєрадісне світосприймання дитини здається йому навмисними пустощами, і він намагається погасити дитячу радість.

Мудра людська любов до дитини і дитинства - це почуття, одухотворене глибокою думкою, багатством мислі. Духовна пустота ніколи не пробуджувала і не живила справжньої любові. Вам, мабуть, довелося спостерігати не один приклад холодної байдужості, якогось дивного відчуження у взаєминах між учителем і учнями. Учні не можуть сказати, люблять чи не люблять вони вчителя: він тільки приходить на урок для того, щоб переказати черговий розділ підручника, запитати, поставити оцінки. Він не розкривається перед ними, як живе втілення людської культури. Це одно з найприкріших явищ, на яке можна ще, на жаль, натрапити в наших школах. Такий педагог приносить зло своєю безликістю, тим, що в душах своїх вихованців він сіє пустоту.

Стати справжнім вихователем дитинства, отроцтва і юності можна тільки тоді, коли вчителя і його вихованців об'єднують спільні думки, помисли, прагнення «Без душі і помислів високих немає шляху від серця до серця»,- ці слова великого Гете змушують глибоко вдуматися у характер взаємин педагога і вихованців. Візьміть учителя, який не користується у школярів авторитетом, якого не люблять діти, і проаналізуйте: про що говорить він з учнями? Які думки й почуття передає він своїм вихованцям, а які вони - йому? Цей аналіз викличе у вас велику тривогу. Ви прийдете до висновку, що смисл звернення такого вчителя до учнів завжди полягає в переказуванні чужих думок, а учні ніколи б ні слова не говорили до свого вихователя, якби не треба було відповідати урок, щоб одержати оцінку.

Ні про яке почуття любові тут і мови бути не може, бо немає елементарної поваги людини до людини. Такий учитель не знає душі своїх вихованців. Кілька таких учителів у педагогічному колективі - і шкільне навчання перетворюється в мертву зубрячку, не розкриваються індивідуальні сили, здібності, задатки дітей. Щоб любити своїх вихованців, треба творити в них культуру мислі, пробуджувати живу, власну думку. Щоб вихованці любили вчителя, вони мусять бачити в ньому живе втілення культури людської думки. Те, що ми вкладаємо в поняття любов учителя до дітей, любов дітей до вчителя, починається, на мій погляд, з здивування, з благоговіння однієї людини перед духовними багатствами іншої і передусім перед багатствами думки.

Як же практично досягти того, щоб у взаєминах учителя з учнями панували помисли високі?

Передусім потрібно, щоб у тих думках, які доносить учитель до свідомості школярів, він виражав самого себе, щоб до серця дитячого доторкалися не холодні істини, а жива, пристрасна особистість педагога. Це залежить від того, наскільки знання, які викладає вчитель учням, стали його особистими переконаннями, ввійшли в його душу. Це залежить і від загальної культури, ерудиції, широти наукового горизонту вчителя. Іскра, яку кидає вчитель у свідомість дитини, здатна запалити вогнище тільки тоді, коли, образно кажучи, вона не тільки що висічена кресалом, а горіла не один день і не один рік у його думках. Іншими словами, вогнище живої думки в свідомості своїх вихованців запалить тільки той педагог, який знає в сто раз більше, ніж вимагає цього обов'язкова програма. Якщо в учителя є це багатство, то його інтелектуальне спілкування неминуче виходить за межі уроку і набуває індивідуального характеру: інтелект педагога і інтелект окремих учнів зв'язуються десятками ниточок - це й є живі доріжки від серця до серця.

Інтелектуальне спілкування з дитячим колективом і особливо з окремими вихованцями - це таке ж багате джерело радості, як і одухотворена праця. Форми цього спілкування найрізноманітніші. Це передусім жива, пристрасна, хвилююча розмова про науку, про книгу - розмова з групою чи з окремими школярами. Важко все це передбачити й заздалегідь визначити, про що йтиме мова. Це не якісь консультації чи додаткові заняття, а передача від серця до серця тих жаринок, з яких розгоряється вогнище мислі вихованця.

Любити дитину - це значить захищати її від того зла, яке ще оточує багатьох дітей у житті (маємо на увазі перш за все сім'ю). Щороку, коли шкільний поріг переступають першокласники, з тривогою дивишся в очі дітям, які несуть у своєму серці відкриту рану. Я добре знаю цих дітей, знаю їхніх батьків, знаю болі й тривоги дитячої душі, знаю, що окремих дітей треба вже не виховувати, а перевиховувати. Ці діти в мене на особливому облікові, їх виховання я називаю захисним вихованням,- воно становить важливу складову частину моєї педагогічної системи.

З якими ж ранами в серці приходять діти, скалічені злом родинного оточення?

На мою думку, дуже небезпечна рана (а небезпечна вона тим, що вражає серця дітей навіть у багатьох, з першого погляду, благополучних сім'ях) - це самотність, коли дитина знає й відчуває, що вона нікому не потрібна. Йдеться тут не про те, що мати чи батько відмовляються від дитини, що вона покинута напризволяще. Такі випадки бувають рідко і про них слід говорити окремо. Мова йде про далеко складніше явище духовної самотності. Дитині притаманна здатність жити серцем, віддавати його близькій для неї людині, іншій живій істоті чи навіть не одухотвореним речам. Ця здатність безкорислива, вона облагороджує душу дитини, робить її життя багатим, світлим. У переважної більшості дітей, що приходять до школи, є хтось дорогий, комусь вони віддали свою душу, і це дає їм щастя, повноту духовного життя. А є діти, у яких життя склалося так, що вони нікому не змогли віддати свого серця і відчувають себе самотніми, не знають щастя духовної близькості, спорідненості. Це буває в тих сім'ях, де найближчі до дитини люди - мати, батько - позбавлені сердечної чутливості, не здатні відгукнутися на прагнення дитячого серця, з'єднатися в щирій, задушевній дружбі. Емоціональне невігластво батьків, обмеженість їх бажань матеріальними потребами, іноді тваринними інстинктами - все це калічить дитячу душу: до школи приходять вони, глухі до добра; їхнє серце - як зашкарубла підошва. Захистити дитину від духовної самотності, пробудити здатність жити серцем - це одно з найважливіших завдань захисного виховання.

Є ще грізніша самотність: окремі діти розуміють, що народилися вони на світ випадково, ні матері, ні батькові вони непотрібні. Ці діти приходять до школи з тяжкою психічною травмою. Вони, як правило, несуть у своєму серці відкриту рану - озлобленість. Озлоблена дитина не вірить в людяність. До щирого, сердечного слова вчителя вона виявляє настороженість і недовір'я. Захисне виховання дітей з цією травмою вимагає глибокої, самовідданої любові вихователя до людини, високої культури почуттів, тонкої здатності відділяти зло від особистості дитини.

З тяжкою раною приходять до школи діти, яких у сім'ї виховують в дусі обману, нечесності, егоїзму, зневаги до людей. Вони бездушні, безсердечні. Вони не здатні відчувати серцем людину поруч з собою, не вірять в добро. Якщо не захистити цих дітей від зла, що панує в сім'ї, вони виростуть жорстокими людьми, готовими в ім'я власної вигоди піти на все, аж до зради, до звірячого бажання знищити того, хто стоїть у них на шляху. Позбавлені захисного виховання, з раною в серці, не поміченою вихователем, ці діти, ставши зрілими людьми, часто стають на шлях найстрашніших злочинів.

З покаліченим серцем приходять до школи ті діти, які з перших кроків свого свідомого життя зазнають фізичних покарань. Батько, що б'є дитину,- убиває в її серці найдорожче: ту здатність жити серцем, про яку говорилось вище. Штурхани, потиличники, удари ремінцем - це не тільки насильство над тілом. Це також і удари по чутливому дитячому серцю. З кожним ударом воно стає все менш чутливим до цих же ударів, стає товстошкірим. Вихована в ранньому дитинстві в дусі насильства над тілом і духом дитина стає несприйнятливою до будь-яких засобів виховного впливу.

Часто вона жорстока й безсердечна. Захисне виховання цих дітей є по суті випробуванням педагогічної культури вчителя - випробуванням його любові до людини.

Своєрідного захисного виховання потребують і заласкані в сім'ї діти, розбещені повною і нічим не обмежуваною свободою самовиявлення. Є деяка частина дітей, батьки яких не привчають до підкорення особистих інтересів інтересам інших людей. Ці діти приносять з сім'ї дикий, безглуздий принцип: «Я так хочу - так і роблю, мені подобається - значить, можна». Нещасна та дитина, в душі якої живе тваринна упевненість у тому, що її інтереси важливіші за все. Вона стає хамом, нахабою, хуліганом, якщо не захистити її від «благ» повної свободи самовиявлення. Поради й вимоги вчителя про поведінку в колективі така дитина переживає як особисту образу.

Захисне виховання - це глибоко індивідуальна творчість педагога. Тут треба вміти так доторкнутися до болісного, скаліченого серця дитини, щоб виховання не обернулось для неї стражданнями. Від духовної самотності найкращим захистом є пробудження почуття любові, симпатії до людини - вчителя чи старшого товариша-школяра, до когось з таких же самотніх людей - до дідуся чи бабусі, до жінки-матері, яка втратила свого сина.

Зближення з людиною починається з того, що вихователь вчить самотню дитину співпереживати: розповідає їй про горе, трагедію, пережиті тим, з ким він має на меті зблизити свого вихованця. Співпереживання - це перший крок до пізнання людини серцем. Дитину, що з тих чи інших причин у сім'ї не зазнала любові до найближчої, найдорожчої істоти, я вчу близько приймати до серця чуже горе. Чим глибше співпереживання, тим чутливішою стає дитина до людей, які її оточують.

У захисному вихованні самотніх дітей дуже важливо, щоб дитина не відчула виховної навмисності: вчитель намагається зблизити її з кимось спеціально для того, щоб виховати... Якщо до цього «запланованого добра» додається ще хоч маленька краплина байдужості - дитина запротестує, зненавидить і вчителя, і того, з ким учитель збирається її зблизити. Зближення самотньої дитини з іншою людиною мусить відбуватися в природних обставинах. Людина, якій дитина віддасть своє серце, мусить мати в своєму серці щось таке, що збагатило б дитину духовно. Розвіяти дитячу самотність може тільки духовно багата й щедра людина.

Дітей, озлоблених безсердечністю батьків, дітей, не потрібних ні батькові, ні матері,- дуже мало. За тридцять два роки роботи в школі в моє життя ввійшло дев'ятеро таких дітей. Ці діти завжди пробуджували в моєму серці гостре почуття жалю, і я намагався дати їм те, чого вони не знали в сім'ї. Я ставав другом таких дітей, і за мої сердечні турботи вони віддячували щирою, щедрою, самовідданою любов'ю. Саме дружба з цими дітьми стала для мене животворним джерелом натхнення, тією цілющою водою, якої потребує кожен педагог, коли напружена праця втомлює його серце, виснажує духовні сили.

Стати другом такої дитини, пробудити в її серці почуття любові, полюбити її всіма силами своєї душі - це вимагає великої майстерності. Озлоблені байдужістю батьків, діти дуже насторожені, вони з недовір'ям ставляться до ласки, хоча вона для них потрібна, як волога спраглій землі. Але починати треба не з виявлення ласки. Я намагаюсь знайти з дитиною такий спільний духовний інтерес, таку діяльність, щоб дитина відчула в мені людину і потяглась до людського. Як правило, ця спільна діяльність народжується в колективі. Потім дитина стає моїм товаришем, ми ніби забуваємо, що ми - вчитель і вихованець. Духовне спілкування стає для нас потребою. У дитини зникає підозрілість і озлобленість. За любов і сердечність дитина віддячує щирою готовністю віддати багатства своєї душі, чимось утвердити свою симпатію. Особиста дружба - це задоволення потреби в людині - однієї з вищих моральних потреб, які школа мусить утверджувати з дитинства.

Найдійовішим засобом захисту дитини від обману, нечесності, егоїзму є пробудження поваги до самої себе, пробудження чутливості до людського в собі. Виховання таких дітей вимагає тривалої індивідуальної роботи. Тут також треба знайти спільність духовних інтересів, щоб побачити доріжку до дитячого серця. Найчастіше в основі цієї спільності в мене є книга. Книгою і розмовою про книгу я відкриваю дитині очі і серце на добро і зло, добиваюсь того, що вона захоплюється добром і зневажає зло.

Хоч би як було вражене дитяче серце потворністю домашньої атмосфери, в ньому жевріє іскра співпереживання, і чим менша дитина, тим сильніша здатність співпереживати. До першого класу прийшов Валерій Г.- бездушний, безсердечний, жорстокий - таким зробила його родинна атмосфера цинічної зневаги до всього чистого й святого, що є в людині. Я пробудив у хлопця інтерес до книги. Ми прочитали з ним оповідання Г. Сенкевича «Янко-музикант». Яскраві картини боротьби добра і зла потрясли дитину. Читаючи оповідання, я спостерігав, як хлопчик мислено вступає в поєдинок з жорстокістю і свавіллям. Валерій серцем відчув, що в житті є речі для людини незрівнянно дорожчі, ніж привласнення матеріальних цінностей, вигода. Це - радість творення добра для людей. Одну за другою ми читали з хлопцем книги про людське благородство, потім він став читати сам. Я з радістю бачив, як атмосфера домашньої жадібності, обману, цинічного приниження людської краси стає для хлопчика чужою. Він знайшов радість у віддачі теплоти свого серця іншим людям. Уже в четвертому класі хлопчик став вожатим жовтенятської групи. Для нього справжнім щастям стало давати щастя дітворі. Десь у лісі він знайшов струмочок, що витікав з джерела. Привів до струмочка дітей і разом з ними побудував тут іграшку - водяний млин. Спорудив для дітей курінь.

У перші тижні перебування Валерія в школі, коли я зустрічався очима з його поглядом - лицемірним, байдужим до горя людського, в моїй душі піднімалося глухе обурення проти тих, хто знівечив дитяче серце. Я ненавидів зло і боявся, що зненавиджу й хлопчика. Тепер же в очах Валерія сяяло людське благородство. Ось він захоплено розповідає мені про водяний млин у глибині лісу, про те, що наступної зими думає спорудити тут з своїми хлопцями маленьку вітроелектростанцію: хай біля годівниці для лісових пташок засвітиться маленька лампочка, хай світло приваблює пернатих друзів. Так, це вже були зовсім не ті очі, якими дивився хлопчик на світ п'ять років тому. Ці очі не можна не любити.

Виховання дітей, серце яких скалічено бійкою, грубим окриком, лайкою, вимагає не тільки бережливості, чуйності, а й великої наполегливості. Місія педагога полягає передусім у тому, щоб захистити дитину від насильства над тілом і душею. Я домагаюсь того, що батько перестає бити дитину. Але в багатьох випадках бійка і лайка вже огрубили дитяче серце, зробили його жорстоким і глухим до добра. Тут найскладніші інструменти педагогічного мистецтва мусять бути використані для того, щоб пробудити в дитячому серці чутливість до найтонших засобів впливу на людську душу - передусім до краси і до слова вчителя. Я прагну до того, щоб дитина, скалічена бійкою і лайкою, ніколи не чула крику, погрози, ніколи не ждала покарання.

Потім я починаю пробуджувати її серце красою. Лікування красою - так можна назвати одну з граней моєї педагогічної системи. Про цю грань не розкажеш двома словами, тут треба характеризувати складність і багатогранність тонких духовних впливів на почуття, на серце, а через серце й на розум. Перед дитиною з огрубілим, «товстошкірим» серцем я розкриваю красу природи, музики, живопису. Це вимагає часу й великого терпіння. Іншій дитині доводиться відкривати очі на десятки картин природи, поки серце її, образно кажучи, не стрепенеться, не відчує відтінків краси. Весною і влітку, восени і взимку я ходжу з дітьми до лісу, в поле, в сад, у діброву, в луг - слухати музику природи. Це один з найдійовіших засобів лікування красою. Пробуджуючи серце, краса ніби відкриває його найпотаємніші куточки, і вони стають чутливими до слова вчителя.

Важливим засобом захисного виховання дітей, скалічених бійкою і лайкою дорослих, є турбота про живих істот, квіти, рослини - про все живе й красиве. Спеціально для цих дітей у нас є лікарня звіряток, пташині годівниці. Діти, у яких треба пробудити чутливість серця, доглядають за підібраними в холодну зимову пору пташками, зайчатами, їжаками... Цих дітей ми також ведемо на колгоспну тваринницьку ферму, де вони доглядають за маленькими ягнятами й телятами.

Дуже великої уваги і педагогічного такту вимагає захист дітей, розбещених нічим не обмеженою свободою самовиявлення, від свавілля батьків,- бо тільки свавіллям можна назвати задоволення дитячих примх, життя за принципом «мені все дозволено». Не треба намагатися зразу ж, з першого дня зламати волю такої дитини. У вихованні таких дітей я дотримуюсь принципу зіткнення бажань, інтересів. Я домагаюсь того, щоб розбещена свавіллям батьків дитина, зрозуміла: мої бажання, мої інтереси, цілком законні і вмотивовані, стикаються з такими ж законними бажаннями і інтересами інших людей. Мені хочеться задовольнити своє бажання, але й іншій людині хочеться задовольнити своє бажання, яке заперечує моє. Я переконую дитину: якщо ти і та людина, з бажанням якої зіткнулось твоє бажання, намагатиметесь діяти кожен тільки в своїх власних інтересах, життя перетвориться в пекло, людина опуститься до рівня печерного дикуна. Така «свобода» приноситиме тільки нещастя, страждання. Отже, щоб користуватися благами справжньої свободи, треба урізувати свободу свого самовиявлення, обмежувати свої бажання, пам'ятати, що принцип «мені все дозволено» - це звірячий закон дикунів і хуліганів.

А щоб дитина все це осмислила, вона повинна на власному досвіді переконатися, що без обмеження свободи самовиявлення, без урізування бажань не може бути справжньої свободи. Дуже важливо вміти створювати такі ситуації, при яких стикаються бажання і інтереси. Клас, наприклад, іде в цікавий похід до лісу, але в школі є суворий порядок: щодня один учень з кожного класу включається до бригади самообслуговування, яка працює і в їдальні, і на подвір'ї, і в теплиці. Спробуй порушити шкільний порядок, і на тебе обрушиться гнів колективу. Десятки таких уроків - і найрозбещеніша дитина починає розуміти, що вона живе не на безлюдному острові, а серед людей.

У Д. І. Писарєва є цікава думка: «Людська природа так багата, сильна й еластична, що вона може зберігати свою свіжість і свою красу серед найбільш гнітючої потворності оточуючих обставин».

Звичайно, ці багатства, сила, еластичність не виникають самі собою, не даються дитині природою, як якийсь імунітет проти небажаних впливів. Їх треба створювати, плекати, утверджувати. А для цього необхідно захищати багатства людської природи в дитячій душі. Щоб захистити дитину від зла, подолати його і утвердити добро, треба бачити, розуміти минуле і уявити майбутнє дитини, виразно накреслити перед собою ідеал виховання. Треба любити в дитині все людське чисте, благородне.